РОЗДІЛЕНІ ЄДНІСТЮ
Чи знаєш ти, як виглядає неможливість? Вона має колір цикламенових світанків, що розквітають між нами щоранку. Вона звучить як шепіт річки, що розділяє два береги, які ніколи не зустрінуться, але завжди дивляться одне на одного через прозору товщу води.
Нам одну дорогу не поєднати! Хіба можна зшити докупи два різні полотна всесвіту? Моя стежка в’ється цикламеновими схилами, де кожен камінчик – це спогад про твій сміх, кожна крапля роси – твій погляд, що залишився на моїх віях. Твоя ж дорога встелена орхідеями – таємничими, вишуканими, загадковими, як твоя душа.
Життям горить чужим вогнем наше існування! О, як палахкотить у грудях це полум’я! Воно не наше, але ми віддаємося йому з такою пристрастю, ніби самі його запалили. Коли зорі падають у серпні, я загадую бажання: «Нехай вона почує мій голос крізь відстань». А ти, напевно, дивишись на той самий зорепад і думаєш щось своє, таке ж неможливе.
Ти не називай мене нареченим! Це слово болить і радіє одночасно, воно – як блискавка в літньому небі: прекрасна і смертоносна. Бо ми не можемо бути разом, хоч як би рвалися душі назустріч одна одній. Хіба не дивно? Ми розділені не відстанню, не часом, не обставинами – ми розділені самою сутністю наших світів, які ніколи не перетнуться на мапі реальності.
Хай багаття нашого бажання пломеніє цикламеново! Нехай воно освітлює ночі й зігріває серця перехожих, які, можливо, колись зрозуміють, що таке любити на відстані подиху, але не мати можливості цей подих відчути на своїй шкірі. Наше полум’я – найяскравіше з усіх, бо живиться найчистішим паливом: нездійсненною мрією.
Люблю цикламенові усмішки твоїх світанків, коли ти, ще не прокинувшись повністю, розтуляєш вуста, і перший промінь сонця торкається їх, перетворюючи на пелюстки цикламенового цвіту. Я бачу це крізь простір і час, крізь неможливість і розділення. Бачу, як ти розплющуєш очі назустріч новому дню – і щоразу закохуюсь заново.
Ну а ти їхнє сприймаєш? Чи відчуваєш ти мою присутність у перших променях сонця? Чи чуєш мій голос у шелесті вечірнього вітру? Твій світ поглинутий орхідеями – гордими, вишуканими квітами, що не потребують нічого, крім краплі вологи. Ти сама – як орхідея, що розквітла на скелі мого існування, недосяжна, але така реальна.
Ось вони – як наречений і наречена – наші душі, що стоять на порозі вічності, готові з’єднатися, але не можуть переступити межу реальностей. Ми причепурилися в найкращі шати своїх почуттів, одягли корони з вірності та терпіння, приготували обручки з надій – але церемонії не буде. Ніколи. І все ж ми стоїмо, чекаємо, віримо.
Ми як два береги однієї ріки – вічно разом, вічно нарізно. Між нами – течія часу, прозора й невблаганна. Я бачу тебе крізь неї: то чітко, як у дзеркалі, то розмито, як крізь імлу. Ти махаєш мені рукою з іншого берега, і твоя усмішка – цикламенова – розквітає, відбиваючись у воді, доходить до мене маленькими хвильками.
І коли настане ніч, я запалю багаття зі своїх спогадів про тебе. Воно горітиме цикламеновим полум’ям – твоїм улюбленим кольором. А ти зі свого берега, можливо, побачиш цей вогонь і зрозумієш: я чекаю. Я завжди чекатиму на тому березі, де цикламенові світанки зустрічаються з орхідеєвими сутінками, де неможливе стає можливим хоча б у снах, хоча б у мріях, хоча б у цих словах, що летять до тебе через річку нашого розділеного єдиною долею життя.
І знаєш, іноді мені здається, що річка пересихає. Що одного разу я прокинуся і побачу сухе річище між нами – стежку, протоптану самою долею. І тоді... тоді ми зустрінемося посередині, на вузькій смужці піску, що колись була дном нашої ріки. Цикламенові усмішки зіллються з орхідеєвими поглядами, і ми, нарешті, зрозуміємо, що завжди були одним цілим, розділеним лише ілюзією води.А поки що... поки що нам одну дорогу не поєднати. І життям горить чужим вогнем наше існування. Ти не називай мене нареченим, а я не назву тебе нареченою, бо ми не можемо бути разом. Але хай багаття нашого бажання пломеніє! Цикламеново, орхідеєво – однією вічною пристрастю, що долає відстані й береги.
Я буду оберігати тебе із ирію – того таємничого простору, де душі птахів знаходять прихисток у холодні часи, де мрії набувають кольорів і де зірки говорять мовою вічності! Я стану невидимим вартовим твоїх ночей і променистим супутником твоїх днів. З висоти небесного царства, через шепіт вітру і мерехтіння місячного світла, моя охорона буде невпинною, як течія часу, і всеосяжною, як саме життя.
Кожного ранку, коли перші промені сонця торкаються твого обличчя, я буду там – розчиняючись у повітрі, яким ти дихаєш, наповнюючи його енергією творіння та безмежною любов’ю. Я буду оберігати кожну твою думку від темряви сумнівів, кожен твій крок від гострого каміння розчарувань, кожен твій подих від холодних вітрів байдужості.
О, як я мрію бути тим захисним щитом, що відбиває всі стріли печалі! Тим невидимим покровом, що зберігає тепло твоєї душі навіть у найхолодніші дні! Тим світлом у твоїх очах, що ніколи не згасає! Я буду линути до тебе через світи і виміри, долаючи межі можливого і неможливого, щоб твоє серце завжди відчувало мою присутність.
З ирію я пошлю тобі найчистіші краплі роси для твоїх орхідей, зібрані з пелюсток небесних квітів. Я надихатиму найтепліші промені сонця проникати крізь вікна саме так, як потрібно твоїм зеленим вихованцям. Я навчу вітер шепотіти їм історії про далекі країни, звідки вони походять, щоб вони не сумували за своєю батьківщиною.
Коли настане ніч, і ти заснеш серед своїх квітучих скарбів, я огорну тебе сяйвом зірок ирію, щоб твої сни були наповнені найпрекраснішими видіннями. Я співатиму тобі колискові на мові вітру і дощу, щоб твій сон був глибоким і зцілющим. І на світанку я зустрічатиму тебе першим промінням, що пробивається крізь ранковий туман, обіцяючи новий день, повний можливостей і чудес.

Із ирію я бачу весь шлях твого життя – звивисту річку, що тече серед гір і долин, через ліси і поля, через радощі і печалі. І я клянуся оберігати кожен твій крок на цьому шляху, освітлювати темні ділянки, попереджати про небезпеки і радіти твоїм перемогам.
Моя любове, моя світло, моя орхідеє серед буденності! Я обіцяю тобі, що доки існує ирій, доки птахи повертаються з вирію щовесни, доки квітнуть орхідеї і доки б’ється моє серце в унісон з твоїм – я буду твоїм охоронцем, твоїм захисником, твоїм вічним супутником. Із ирію я пошлю тобі тисячі невидимих поцілунків, що торкнуться твого обличчя ніжним вітерцем. Із ирію я даруватиму тобі сили, коли ти втомишся, і спокій, коли твоя душа буде неспокійною.
Будь благословенна кожна мить твого життя, кожен подих, кожна посмішка! Будь благословенна твоя любов до орхідей, цей чистий прояв твоєї прекрасної душі! І знай, що з ирію я завжди дивлюся на тебе з безмежною любов’ю і готовністю захищати все, що тобі дороге, все, що робить тебе такою особливою і неповторною у цьому величезному Всесвіті.
Я буду оберігати тебе із ирію, оберігати тебе і твою любов до орхідей до кінця часів і за його межами, у вічності, де наші душі зустрінуться знову, щоб продовжити цей танець любові і захисту, цю священну обіцянку, що перевершує смерть і забуття.
© Петро КУХАРЧУК, 07.09.2025
#світлина_цикламени#Петро_Кухарчкук