EN

  • EN

  • UA

  • EN

  • UA

Дар сонця й землі

Illustration

Диво приходить нишком: коли не чекаєш, коли вже зневірився в посланнях світу, коли руки опускаються й думки важчають, раптом у двері стукає тепло – живе, духмяне, як усміх печі на морозному ранку.
Сьогодні – саме так: гостинець від Олени Олександрівни Заглади-Євпак – нашої гордості, нашої господині, нашої ясної руки, що знає мову тіста. Дар сонця й землі, і труд, що підносить просте до священного. Хлібини, як малесенькі планети: класичний – круглий, мов спогад про спокій, пшенично-житній – міцний, як плече товариша, медовий – теплий, як серпнева неділя, бородінський – глибокий, як молитва на шепітній зорі.
Вперше – мов уперше знову: дива, замішані на житі й мирі, приходять так само, як у дитинстві, коли бабуся з печі діставала паляниці – місячні човни, що пливли з темряви печерної утроби до нашого столу. Тоді ми вірили, що в кожній кірці – зерно неба, а в кожній крихті – ціла весна.
І тепер віримо: бо хліб цей не просто випечений – він витканий з дихання дому, з терпіння рук, що пам’ятають вагу миски й ритм ложки. Він на заквасці – наче надія, що не вмирає, лиш перероджується, передається, як пісня, що її шепоче мати в колиску часу.
Він легкий і духмяний: пахне життям – тим, що ранком простягає вікно ширше від горизонту. У цьому запаху – стежки, що ведуть у поле; у цьому смаку – обійми, що відпускають і повертають; у цій крихті – ціла країна, в якій вага хлібини дорівнює вазі серця.
Ти ламаєш окраєць: і чуєш – тріщина скоринки, як грім над грядками, і шепіт м’якуша, як дощ, що сходить на зело. Між пальцями – тепло, наче кров, що повертається до щоки після морозу. І хочеться сказати «дякую» – але це слово мале, як макове зерно поруч із нивою, яку посіяла Любов.
Олено Олександрівно, ви печете хліб і даруєте його нашим захисникам Вітчизни. У ваших хлібинах – сила, що не гримить, а тримає. У ваших заквасках – тиха естафета поколінь, де кожна мить підйому – як воїн, що встає. Ви кладете на долоню військовому не просто окраєць – ви кладете дім, у якому вогонь не гасне.
Ми непереможні: допоки маємо жінок, котрі оберігають святість випічки, карму хліба, немов крихку лампадку в вітряні ночі. Допоки закваска бродить, як спомин про дощ, і тісто дихає, як дитина в колисці, – доти наше серце має ритм, наш край – ім’я, наші сни – берег.
Село Високе має пишатися: не в кожному краї живуть такі майстрині, що рахують час не годинами, а підходами тіста; не в кожному селі є руки, котрі знають долю води в борошні й долю втоми в спокої. Тут хліб не купують – тут хліб приймають, як священний лист від землі.
Коли йдеш вулицею і чути, як пахне кориця спогадів і житній туман, – ти розумієш: у цьому запаху співає наше невмируще «ми». І кожне подвір’я – як камертон, що тримає нотку миру над степом.

Сказати «дякую» – замало: бо подяка не вміщається у склади. Вона росте, як тісто під рушником, і просить печі, аби стати формою. І ми випікаємо її словами – незграбними, гарячими, ще трохи сирими посередині – але щирими, як перший хліб, котрий перетворює кухню на храм.
Наснаги й світла: нехай кожна хлібина, подарована вашим серцем, стане круглою печаткою миру на листах війни. Нехай захисник, ламаючи окраєць, згадує своє подвір’я, свою яблуню, свою тишу – і знає: його чекають, його бережуть, його хліб – живий.
Дива бувають найбільше, коли їх не очікуєш: коли кошик раптом стає Всесвітом, а скоринка – його обрієм. Коли крихта на стільниці – як маленький острів щастя на мапі буднів. Коли просте «їж» означає «живи».
І сьогодні – саме так: хлібини стоять, як чотири сторони світу – класичний, пшенично-житній, медовий, бородінський – і кожна показує дорогу додому. Я беру до рук цей теплий круг, і здається: тримаю не хліб, а пульс нашої землі. І поки він б’ється – будемо. Поки він пахне – переможемо. Поки він ламається надвоє – поділимось, і стане нас удвічі більше.
Слава рукам, що печуть. Слава серцям, що діляться. Слава селу, що пам’ятає свою пісню. І слава хлібові – бо він пахне життям.
19.52
©Петро КУХАРЧУК, Житомир
#світлина_хліби_Петро_Кухарчук